Звичайне біле простирадло – це все, чим вона могла зараз прикритись. Дихання збилось, може вона сходить з розуму? Брюнетка перелякано оглянулась – холостяцька квартира. Навіть те, що простирадло було сірувате, а не канонно біле – свідчило про відсутність жінки у цьому домі. Про що тут думати, як же вона тут опинилась? Банки з-під пива. Підвелась, босими ногами переступила через них і вийшла на середину кімнати, повернулась, все ще підтримуючи ту сіро-білу шмату . Єдину річ, що хоч каплю впевненості давало. Звідси дівчина і старалась розглядіти лежачого на ліжку… Чоловіка ? Він значно старший. Навіть ці вуса з острівком борідки на підборідді свідчили про його зрілість! В голові промайнули спогади минулої ночі : дорога, дощ, невідоме місто, де з жартом недругів вона і опинилась, він… О Боже! Невже так було легко повірити у просто безкорисну поміч від невідомого чоловіка? Хоча, в цей час дівчинка була розгублена.
Гидка ненависть до себе, страшно навіть підійти.
Він глибоко вдихнув і проснувся, різко підвівшись на ліжку. Поглянув на ще тепле місце поряд. Невже сон? Перевів погляд на кімнату у цілому. Зустрілись поглядами.
- Ти ще тут ?! – незадоволено випалив він.
Забравши волосся, що лізло у очі, вона сіла посеред кімнати на підлогу, не наважуючись підійти.
- Мені нікуди йти.
- А що мені має бути до того?
- Допоможіть. Будь ласка
Щось заставило його прислухатись, подивитись інакше на все. Її сині очі так заглядували у саму… Маячня! Нема душі. Покосився на неї.
- Тобі скільки років?
- Шістнадцять.
От же, чорт побери. Різниця у дев`ять років. Хлопець уперто намагався згадати, як ця юна фея потрапила к його квартиру, але голові було провалля, що у свої темні простори забрало уміння аналізувати разом зі всіма спогадами минулої ночі. Хотілось просто викинути це дівчисько. Скільки вже було таких ранків до того. Залишки людського в його черствому серці дали про себе знати простим запитанням, яке б раніше його не бентежило узагалі.
- Як ти тут опинилась?
Мовчання.
- Я запитав!
Дівчина переборола свій невидимий нікому ком у горлі.
- Вони пожартували… Я була одна, я не знала куди йти. А тоді, Ви… І ви пообіцяли допомогти.
- І ти пішла з незнайомцем?! - розгнівано випалив хлопець і в емоціях стукнув по столі кулаком, що знаходився поряд з ліжком. Вона знітилась, ховаючи шию у плечах:
- Я повірила…
- Дурепа! – перебив її уже криком він.
А вона, ніби дитина мала , перелякавшись, поповзла у самий кут кімнати, ледве стримуючи сльози.
- Пробачте!
Зітхнув, надягнув чорну майку, джинси. Проходячи поряд – кинув її одяг поряд з дівчиною. Звичайне біле легке плаття. Це все, що ця гостя мала з собою. Ніби ковтнула образу, одягнулась і несміливо попрямувала за ним. Як виявилось – на кухню. Саме зараз він готував тости, з-під лоба інколи поглядаючи на це чудо, що так різко ввірвалось в його сіре, загнивше в проблемах, життя. Вірніше, яке , власне, сам і підібрав. Повисла важка тиша.
- Вам не потрібно на роботу ? – раптом порушила її гостя.
- У мене немає постійної роботи.
За вікном маросив дощ. Це була типова погода для Лондона, де вони і знаходились. Лише зараз їй і нагадалось. Дівчина намагалась згадати, як сюди потрапила, але пам’ять дорога відбила. Сумно вдивляючись у те, як дощ зрошує асфальт, лише зараз зрозуміла всю проблему ситуації, що склалась зараз. Але діватись було нікуди. Природа посіріла, весь світ утратив свої яркі фарби, наводячи депресію на жителів планети, залишаючи їх наодинці з своїм власним страхом, наодинці з собою. В таку дурну ситуацію влипнути могла лише вона зі своєю відомою усім наївністю. Знову гнітила тиша, що робила атмосферу дому просто невиносною. Щоб хоч якось це розбавити – вона потягнулась до тату між пальцями лівою руки у її «рятівника».
- А що це таке ? - спитала гостя, намагаючись розглянути квадрат. Господаря дому ніби ошпарило, різко забрав руку і поглянув на неї з усією злобою, що уже накопичилась у ньому за весь час.
Гостя поглянула йому в очі. Темно-сірі? Там, на вулиці вони здавались зеленими. Як дивно. Чомусь, здавалось, ніби він не принесе їй шкоди. Незнайомка розуміла - потрібно було шукати хоч якусь спільну мову. Ця людина могла допомогти їй вернутись. Він відвів погляд, на чашку, в якій уже заварював каву.
- Ви добре знаєте Лондон?
- Я шотландець, - похмуро відповів господар і сів за стіл, підсуваючи тарілку з тостами і джемом до брюнетки, - живу тут недавно. А ти звідки?
Зробила паузу, ніби шукаючи слова.
- Я з Уельс. Ми з іншими дітьми з дитячого будинку… Їхали сюди на екскурсію. Зупинились у містечку поряд з Лондоном.
Це дівчисько уже починало бісити його тою ангельською наївністю. Можливо, він злився на себе, чи вважав це поганою грою в театрі, але шотландець постукував пальцями по столі, різко наказавши:
- Їж! – це мало бути сповнене турботою слово, але йому було чуже це поняття. Хлопець не знав, як себе вести з цією… дитиною ? Скільки ж він випив, коли не зміг відрізнити розгублене дитя від випадкових дам у його житті? Так, це все ж був гнів на його власну дурість, а не на неї. Давно забута совість починала просинатись у далекому закутку його свідомості.
Але дівчина не звернула увагу на наказ. Ніби і не чула. З цікавістю розглядала тату на його правому передпліччі – кельтський хрест.
- Такий гарний. А що це означає?
На що він фиркнув і схрестив руки на грудях.
- Ти завжди просто так розмовляєш з незнайомими чоловіками ? Ти знаєш, що це небезпечно?
- Таке у мене вперше. Я не маю вибору, - понуро, але чітко вимовила вона кожне слово і опустила голову.
І правда ж, вибору вона не мала. З Уельс - опинилась тут і залишилась сама у величезному місті.
Жалість і якась примарна прихильність викликала головний біль. Чи це був вчорашній алкоголь? Шотландець потер лоба, щоб хоч якось це угомонити.
- Гаразд, я допоможу тобі.
Те, як засяяли її сині очі – не передати. Хлопець навіть ледь посміхнувся на те, як незнайомка плеснула у долоні на радощах.
Він потягнувся до неї через стіл, поправляючи її довгі темні коси.
Дівча зашарілось, щоки запалали.
Саме цей погляд вріжеться йому у пам’ять.
А у Лондоні передають невеликий дощ з короткочасними проясненнями.

@темы: Оріджінал , випадковість, драма