Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных

Зупинись, постій, вділи мені час. Випий зі мною філіжанку кави, з'їж смачного пляцка, запропоную тобі чоколядку. Поговоримо про те, про се, про тебе, про мене, про життя. Поділюсь з тобою щастям, розділю біду. Я розкажу історії про існуюче і про те, що ніколи й не існуватиме. Подаруй мені те дороге, що можеш ти мені дати - свою увагу.
URL
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
20:18 

Вона ніколи не була гарною

Автор: Panianka Lviv
Персонажі: жінка, оповідач
Рейтинг: G
Жанр: філософія, психологія
Публікація: Якщо комусь це буде потрібно і ви захочете кудись викласти - напишіть мені про це. Я хочу побачити цю людину, якій сподобалась моя маячня.
Від автора: Моя бабуся розповіла про свою хорошу подругу молодості, вона не була гарна, але її ласкавий характер був відомий на все село. Ця історія вразила мене, тому я спробувала її хоч трішки відтворити у потоці своїх емоцій та цих літерах.

Вона ніколи не була гарною.
Великий ніс, маленькі очі якогось незрозумілого кольору, рідке волосся та високий лоб ніяк не маскувались, не додавали їй краси. Важко було сказати, чи щось могло виправити її зовнішність. Косметика, дорогий одяг нічого не змінювали. Величезний ніс , немов клюв найбільше був помітний. Мати природа ще раз доводила те, що проти неї маскування не допоможе. Риси обличчя викликали відразу, та вона, здається, й не переживала на рахунок цього. Терпіла знущання і навіть не плакала.

Вона ніколи не була гарною.
Незграбні рухи дратували, могла впустити чашку, не втримати у руках кастрюлю, і коли я на неї кричав - вона тихо йшла, не сказавши ні слова про мій гнів. Вона мирилась зі становищем. Я ніколи не прощу собі те, як я зривався, як міг і ляпаса дати їй, як в очі казав те, наскільки вона негарна.

Вона ніколи не була гарною.
В житті їй неталанило, у неї не було грошей, щоб хоч щось в собі змінити. Ця жінка вже звикла так жити. Люди, що не знали її - обходили стороною. Вони не знали яка у неї широка та красива душа.

Вона ніколи не була гарною.
Але її ласкавий, ніжний характер заворожував всіх. Вона ніколи не відмовляла у допомозі, ні разу не пройшла біля того, хто потребував так її допомоги. Могла останнє віддати. Щодня була у церкві і всі так радісно її зустрічали, чекали і на хорах уважно слухали ,як вона веде перший голос.
Саме вона була головою церковної громади. Я ніколи не мав проблем, бо їх могла враз вирішити вона. В просьбах їй не відмовляли. Улюблениця на все село.

Вона ніколи не була гарною.
Я не знаю, чому я одружився з цієї жінкою. Не скажу, що вона така важлива мені була, просто це було щось світле у моєму прогнилому світі. Це більше був шлюб по розрахунку. Їй зв'язки мені допомагали у праці. Я витримував насмішки своїх друзів, як йшов свататись до неї, що ж витримувала вона щодня? У нас не було і вже й не буде дітей. Але так не вистачає того затишку, який вона давала . Готувала завжди смачно, ні разу не перечила мені, завжди покірна, богобоязлива. Я пам'ятаю її у молитві.

Вона ніколи не була гарною.
Але чомусь її мені не вистачає. І після 10 років , які ми провели разом, ми хоч трохи зблизились, стали менш чужими. Але ні . Вона чужа для всіх. Власна матір відвертала погляд від неї. Зараз вже не скажеш нічого. Її більше немає.

Вона ніколи не була гарною.
І не дивлячись на це, мені здається, я все ж її кохав. Прокляни мене Господи.

@темы: декілька слів, оригінальна історія, плин емоцій

20:40 

А у Лондоні передають невеликий дощ з короткочасними проясненнями

Звичайне біле простирадло – це все, чим вона могла зараз прикритись. Дихання збилось, може вона сходить з розуму? Брюнетка перелякано оглянулась – холостяцька квартира. Навіть те, що простирадло було сірувате, а не канонно біле – свідчило про відсутність жінки у цьому домі. Про що тут думати, як же вона тут опинилась? Банки з-під пива. Підвелась, босими ногами переступила через них і вийшла на середину кімнати, повернулась, все ще підтримуючи ту сіро-білу шмату . Єдину річ, що хоч каплю впевненості давало. Звідси дівчина і старалась розглядіти лежачого на ліжку… Чоловіка ? Він значно старший. Навіть ці вуса з острівком борідки на підборідді свідчили про його зрілість! В голові промайнули спогади минулої ночі : дорога, дощ, невідоме місто, де з жартом недругів вона і опинилась, він… О Боже! Невже так було легко повірити у просто безкорисну поміч від невідомого чоловіка? Хоча, в цей час дівчинка була розгублена.
Гидка ненависть до себе, страшно навіть підійти.
Він глибоко вдихнув і проснувся, різко підвівшись на ліжку. Поглянув на ще тепле місце поряд. Невже сон? Перевів погляд на кімнату у цілому. Зустрілись поглядами.
- Ти ще тут ?! – незадоволено випалив він.
Забравши волосся, що лізло у очі, вона сіла посеред кімнати на підлогу, не наважуючись підійти.
- Мені нікуди йти.
- А що мені має бути до того?
- Допоможіть. Будь ласка
Щось заставило його прислухатись, подивитись інакше на все. Її сині очі так заглядували у саму… Маячня! Нема душі. Покосився на неї.
- Тобі скільки років?
- Шістнадцять.
От же, чорт побери. Різниця у дев`ять років. Хлопець уперто намагався згадати, як ця юна фея потрапила к його квартиру, але голові було провалля, що у свої темні простори забрало уміння аналізувати разом зі всіма спогадами минулої ночі. Хотілось просто викинути це дівчисько. Скільки вже було таких ранків до того. Залишки людського в його черствому серці дали про себе знати простим запитанням, яке б раніше його не бентежило узагалі.
- Як ти тут опинилась?
Мовчання.
- Я запитав!
Дівчина переборола свій невидимий нікому ком у горлі.
- Вони пожартували… Я була одна, я не знала куди йти. А тоді, Ви… І ви пообіцяли допомогти.
- І ти пішла з незнайомцем?! - розгнівано випалив хлопець і в емоціях стукнув по столі кулаком, що знаходився поряд з ліжком. Вона знітилась, ховаючи шию у плечах:
- Я повірила…
- Дурепа! – перебив її уже криком він.
А вона, ніби дитина мала , перелякавшись, поповзла у самий кут кімнати, ледве стримуючи сльози.
- Пробачте!
Зітхнув, надягнув чорну майку, джинси. Проходячи поряд – кинув її одяг поряд з дівчиною. Звичайне біле легке плаття. Це все, що ця гостя мала з собою. Ніби ковтнула образу, одягнулась і несміливо попрямувала за ним. Як виявилось – на кухню. Саме зараз він готував тости, з-під лоба інколи поглядаючи на це чудо, що так різко ввірвалось в його сіре, загнивше в проблемах, життя. Вірніше, яке , власне, сам і підібрав. Повисла важка тиша.
- Вам не потрібно на роботу ? – раптом порушила її гостя.
- У мене немає постійної роботи.
За вікном маросив дощ. Це була типова погода для Лондона, де вони і знаходились. Лише зараз їй і нагадалось. Дівчина намагалась згадати, як сюди потрапила, але пам’ять дорога відбила. Сумно вдивляючись у те, як дощ зрошує асфальт, лише зараз зрозуміла всю проблему ситуації, що склалась зараз. Але діватись було нікуди. Природа посіріла, весь світ утратив свої яркі фарби, наводячи депресію на жителів планети, залишаючи їх наодинці з своїм власним страхом, наодинці з собою. В таку дурну ситуацію влипнути могла лише вона зі своєю відомою усім наївністю. Знову гнітила тиша, що робила атмосферу дому просто невиносною. Щоб хоч якось це розбавити – вона потягнулась до тату між пальцями лівою руки у її «рятівника».
- А що це таке ? - спитала гостя, намагаючись розглянути квадрат. Господаря дому ніби ошпарило, різко забрав руку і поглянув на неї з усією злобою, що уже накопичилась у ньому за весь час.
Гостя поглянула йому в очі. Темно-сірі? Там, на вулиці вони здавались зеленими. Як дивно. Чомусь, здавалось, ніби він не принесе їй шкоди. Незнайомка розуміла - потрібно було шукати хоч якусь спільну мову. Ця людина могла допомогти їй вернутись. Він відвів погляд, на чашку, в якій уже заварював каву.
- Ви добре знаєте Лондон?
- Я шотландець, - похмуро відповів господар і сів за стіл, підсуваючи тарілку з тостами і джемом до брюнетки, - живу тут недавно. А ти звідки?
Зробила паузу, ніби шукаючи слова.
- Я з Уельс. Ми з іншими дітьми з дитячого будинку… Їхали сюди на екскурсію. Зупинились у містечку поряд з Лондоном.
Це дівчисько уже починало бісити його тою ангельською наївністю. Можливо, він злився на себе, чи вважав це поганою грою в театрі, але шотландець постукував пальцями по столі, різко наказавши:
- Їж! – це мало бути сповнене турботою слово, але йому було чуже це поняття. Хлопець не знав, як себе вести з цією… дитиною ? Скільки ж він випив, коли не зміг відрізнити розгублене дитя від випадкових дам у його житті? Так, це все ж був гнів на його власну дурість, а не на неї. Давно забута совість починала просинатись у далекому закутку його свідомості.
Але дівчина не звернула увагу на наказ. Ніби і не чула. З цікавістю розглядала тату на його правому передпліччі – кельтський хрест.
- Такий гарний. А що це означає?
На що він фиркнув і схрестив руки на грудях.
- Ти завжди просто так розмовляєш з незнайомими чоловіками ? Ти знаєш, що це небезпечно?
- Таке у мене вперше. Я не маю вибору, - понуро, але чітко вимовила вона кожне слово і опустила голову.
І правда ж, вибору вона не мала. З Уельс - опинилась тут і залишилась сама у величезному місті.
Жалість і якась примарна прихильність викликала головний біль. Чи це був вчорашній алкоголь? Шотландець потер лоба, щоб хоч якось це угомонити.
- Гаразд, я допоможу тобі.
Те, як засяяли її сині очі – не передати. Хлопець навіть ледь посміхнувся на те, як незнайомка плеснула у долоні на радощах.
Він потягнувся до неї через стіл, поправляючи її довгі темні коси.
Дівча зашарілось, щоки запалали.
Саме цей погляд вріжеться йому у пам’ять.
А у Лондоні передають невеликий дощ з короткочасними проясненнями.

@темы: Оріджінал , випадковість, драма

15:55 

Летний город

Очередной раз возле дверей одной из комнат замка королевства Элфесан стоит тот самый высокий, сильный рыцарь. Охраняет покой миледи. Дверь открылась – вышла она . Принцесса шла по коридору, который уже успела выучить за все свои приезды. Впереди – стеклянная дверь, за ней – красивейший сад, где, собственно, и должны они встретиться. Сколько времени им приходилось общаться? Да с детства. Казалось, атмосфера симпатии окружила все вокруг. Конечно, в саду уже ждал ее он.
Подошел, нежно взяв за руку, и не отрывая взгляд от ее синих, как небо, глаз - поцеловал тыльную сторону ладони
- Я несказанно рад, что Вы приехали ,принцесса, - негромко, но довольно четко со всей лаской молвил принц. Вот-вот и он завоюет ее сердце. Или же оно давно принадлежало ему? Каждый приезд ледяной принцессы казался праздником. Им было трудно наговориться и до утра. Кожа у Ольги по-прежнему холодная. Это придавало особенных ощущений, и появлялась потребность согреть ее. Артур не отпускал ее руку из своих ладоней.
- Милая Ольга, Вы знаете, какая судьба может быть уготована нам? – блондин усмехнулся, вступив шаг назад, все еще не отпуская ее руки и притягивая девушку за собой.
- О, Артур, я могу только догадываться, - смутившись, принцесса слегка отдалилась, понимая, что расстояние между ними уж слишком сократилось. Артур же упрямо не отпускал ее.
- Вскоре, я смогу стать самым счастливым человеком на свете и все – благодаря Вам!
- Что Вы говорите такое? Как я могу помочь?
Парень взглянул на нее и снисходительно улыбнулся.
- Вы все еще не догадались?
Оля отрицательно мотнула головой и выскользнула из хватки принца Элфесана, направляясь вдоль дорожки в глубину сада. Он же так и простоял пару секунд , смотрел ей в след и только очнувшись от своих мыслей – быстро направился за ней.
- Принцесса!
Догнав ее, Артур преградил ей путь, встав на дороге и схватив ее за руки.
- Ну, куда Вы убегаете от меня?
Еле заметный румянец запылал на ее щеках. Похоже, только щеки и потеплели у Ольги. Кожа же осталась такой же ледяной.
- Вы меня так смутили, что я и не знаю, что думать, что гадать.
- Прошу простить мою наглость, Ваше Высочество, - ухмыльнулся он и вновь поцеловал ее руку, - но отпускать пока я Вас не намерен.
Удивленно взглянув на принца, она часто хлопала ресницами, но уже не особенно сопротивлялась. В принципе, не было повода это делать. Он был столь мил с ней, нежен, как никто другой. Оленька смущенно отвела взгляд в сторону.
- Так что же может сделать Вас счастливым, Артур?
- Только Вы и можете, милая моя, - наклонившись, полушепотом сказал он ей на ухо.
От такой близости, от того, что чувствовала его обжигающее дыхание на коже - сердце затрепетало в груди. Принц же аккуратно заправил выбившуюся белокурую прядь с ее кос – за ушко и погладил ее по щеке. Та взволновано смотрела ему глаза и сжимала его руки.
- О чем Вы?
- О чем я могу думать, кого я могу желать, кроме Вас? - эльф заулыбался, прижимая ее руки к своей груди, - слышите, как сердце бьется? Оно бьется для Вас и только для Вас. Без Вас – оно больше не сделает удара.
Он все так же смотрел в ее глаза. Но. Снова ускользнула от него и дальше продолжила путь по дорожке.
- Я ничего не понимаю…
- Тут и не нужно понимать, Ольга, почувствуйте! Неужели Вы так безразличны ко мне? – Артур вновь преградил ей путь, на этот раз уже удерживая дистанцию.
Оленька же опустила глаза, и складывая руки в замочек перед собой, пожала плечами.
- Это неприлично говорить даме.
Принц рассмеялся, положив ладонь на ее щеку и приблизившись к ней, сказал :
- Забудьте о приличии. Это ненужная вещь, когда мы только вдвоем и принадлежим друг другу.
Девушка уперлась в его грудь, чуть согнув руки, жадно хватая воздух. Тесный корсет в соединении с волнением, что ее охватило сейчас – уже мешали Оле дышать. Только вот принц отступать не собирался. Румянец на ее щеках, что из-за болезни так редко появлялся, лишь придал азарт ему.
- Сегодня вечером - бал, я буду танцевать с Вами, не отпуская ни на секунду, я так хочу, чтоб Вы, Ольга, были только моя и больше ничья.
Она собралась духом и все же смогла сказать:
- Почему со мной, я уверена, что там будет достаточно принцесс, герцогинь, графинь!
Это так его умиляло, улыбка не пропадала с его лица.
- Потому, что Вы самая красивая и милая девушка в мире, я уверен. Зачем они мне! И сегодня огласят важную новость.
Уже и закат будет вскоре, но уходить ни он, ни она не собирались. Хотя бы до вечера – будут вместе. Его слова так запали в душу. И смущали, и тепло разливалось по телу, что бывало редко. А ведь такого галантного, обходительного, интересного парня надо было поискать. Ничего не боясь, эльф приобнял ее за тонкую идеальную талию и притянул к себе, наклонившись. Он говорил почти в губы:
- Вы же выйдете за меня?
Сердце забилось в безумном темпе, то вовсе останавливалось. Уж так близко к ней никто не смел подходить. Но ему принцесса готова была простить все. Обхватив ее лицо ладонями, принц не стал ждать ответ, а коснулся ее губ, от чего та даже затаила дыхание. Какие сладкие губы у него, или это казалось? Хотелось закричать «Да, да, да, конечно ,я выйду за Вас, мы проживем длинную жизнь вместе!» Ведь что могло быть лучше взаимности? Только вот больше ничего сказать он ей не дал, поцеловал со всей нежностью, которую только мог к ней проявить.
За этим всем издалека наблюдали глаза северного рыцаря. Гнев переполнял его.

22:06 

Доки світ не прийде до свого кінця

Знову він скинув ці лати, Оля рідко це бачила. Без сумнівів, посмішка, що з’явилась на її лиці, ні в якому разі не означала насмішки. В її присутності він майже ніколи цього не робив. Скоріш, було цікаво. Принцеса тільки зараз і помітила, наскільки у нього натреноване і навіть, що гріха таїти, красиве тіло. Скільки ж пішло часу на тренування? Тільки зараз вона вирішила постукать. Олег спішно обернувся і ледь почервонів.
- Міледі! Ви тут!
- Ти б закривав двері у кімнату, - та злегка знітилась і нервово хіхікнувши, відвела погляд у сторону.
Олег не знав, що має відповісти. Ну що, буде пояснювати принцесі, що втомився до такої степені, що не зміг елементарно закрити двері за собою. Він так і стояв з задертою рубахою , зніяковіло дивлячись на неї.
- Ну, ти або знімай, або надягай, - кивнула дівчина. Чомусь, вона і не думала, що то треба вийти, чи може хоч обернутись. Вкінці-кінців, Олег - не дівчина , торс чоловіки не ховають. Навіть, як плюсова температура – то ходять так. Хоча Олега вона роздягнутим до цієї степені бачила лише колись, коли обом було по п’ятнадцять, чи шістнадцять, а він тренувався, Оля сиділа та дивилась на нього з своїми компаньйонками. Дівчата хіхікали, хлопець соромився, а міледі продовжувала на нього дивитись і захоплюватись його силою. Як ж часто вони зустрічались поглядами. Так, вона завжди відвідувала його в найважливіші моменти його життя. Був один рік, коли вже будучи Імператрицею, вона пішла вітати його з днем народження. А народились вони в один день. Олег завжди був для неї більше, аніж просто слуга, чи просто охоронець. Це був її янгол. Людина, в якій вона була упевнена на всі сто процентів. Людина, що закриє її своїм тілом від вогню, від ножів, від усього. А їй залишалось бути вдячною. Міледі не раз відчувала, що занадто вже мало приділяє йому уваги.
Дівчина зробила декілька кроків уперед, зупинилась, приглянулась.
- Це що, шрами?
- Так, міледі, - Олег позу так і не змінив, але вже тепер прийняв рішення та зняв рубаху, оголив свій торс, показуючи всю кількість шрамів. Ольга сконфужено заховала шию у плечі, дивлячись на його тіло. Все у рубцях.
- Що це ? - її крижані руки доторкнулись до найбільшого, що йшов від грудей і до живота півдугою. Олег здригнувся від холоду, що повіяв на нього, але це не здавалось неприємним, скоріше навпаки.
- Це той вечір, міледі, коли розбійники напали на Вашу карету.
- А… - Ольга хотіла щось спитати, але слова умить зникли, не зоставляючи за собою сліду, тому вона лиш з ноткою суму дивлячись на те знівечене тіло, провела рукою по тому шрамі, - а ось це тоді що?
Олег подивився на рубець, знову здригаючись від холоду.
- Це від рани, що я отримав на пості перед вашою відпочивальнею.
- Я не знала про це, чому?
- Це було уночі, мене зразу перев’язав наш лікар, а я продовжив пост до ранку, - він посміхнувся, тільки от міледі не зреагувала на його посмішку. Лише печально подивилась на нього, відвела погляд, не відходячи.
- А мені не сказав.
- Не хотів турбувати, моя принцесо.
Вона зітхнула, кивнула, хоча ні трохи не була згідна з ним. Але згадуючи те, що їй просто нема діла до нього, просто серце кольнуло. Оля ніколи не вважала себе безсердечною, а тут ось ця прекрасна людина жертвує заради неї здоров’ям, а вона й не поцікавиться.
Олег і не смів доторкнутись до принцеси. Це не було дозволено йому, коли їй було дозволено усе. Лицар закрив очі, насолоджуючись її питаннями. Цікаво, а міледі відчуває гордість за нього ? Що вона зараз відчуває ? Він ж її так любить. Сказав би, що кохає, але про це і думати було заборонено, як і сказати все інше. Залишалось лише розтягнути ці хвилини, коли вона ось так зовсім поряд, коли говорить з ним і навіть цікавиться його станом. Відраховувати кожну секунду до того часу, як вона просто вийде через ті відкриті двері. Те, що він був закутий до неї тим ланцюгом клятви - ніколи не було стражданням, а скоріш – найбільш приємним його рішенням. Він близько до тією, яку обожнював, за якою готовий був ходити слід у слід. Можливо, якби його не знайшли, вона б і не дізналась про його існування. А зараз. Така холодна і така тепла водночас. Але нічого це не змінило, вона і не буде нічого до нього відчувати. Якщо і буде – доля їхня зрозуміла. Знову знайшла рубець. Невже лицар буде за кожного відчитуватись ?
- Це… моя принцесо, коли я зміг Вас захистить. Уявити не можу, що було б зі мною, якби не встиг.
- Ти боїшся страти ? - здивовано спитала вона.
- Ні, я боюсь дечого гіршого.
Сестра імператора спантеличено глянула на свого охоронця, той злегка лише почервонів і опустив погляд. Тільки от Оля схопила його за підборіддя, при піднявши його, щоб глянути йому в очі.
- Що ти хочеш цим сказати ?
Ця пауза. Пояснити міледі він цього не міг. Чи це був його невеликий словниковий запас, чи щось стримувало його інше, але він мовчав. Дівчина обхопила його руками за шию, обнімаючи.
- М-міледі, В-ви плачете? - тут уже був спантеличений він.
Притиснувшись до його тіла, температура якого була значно вища за температуру її власного, вона схлипувала, сльози текли по її щокам, падаючи на його груди.
- Спасибі, що ти завжди поряд. Спасибі, що я можу покластись на тебе. Вибач, що ніколи не зможу принести тобі щастя, - Ольга лепетала ці слова на одному подиху, продовжуючи плакати.
- Міледі, для мене щастя захищати Вас, - вперше, за весь час він дозволив собі її обняти. Двері все ж вартувало б закрити, а то якась цікава служниця рознесе чутку по всьому замку, але йому було явно не до того.
- Не покидай мене ніколи!
Олег тяжко зітхнув, притискаючи її до себе. Цей момент він не проміняє ні на що.
- Доки світ не прийде до свого кінця.

@темы: Хеталія АУ ролка фанфікшн

22:32 

Пока мир не придет до своего конца

Опять он сбросил эти латы, Оля редко это видела. Без сомнений, улыбка, которая появилась на ее лице, ни в коем случае не значила насмешку. В ее присутствии он почти никогда этого не делал. Скорей, было интересно. Принцесса только сейчас и заметила, насколько у него натренировано и даже, что греха таить, красивое тело.Сколько же пошло времени на тренировку? Только сейчас она решила постучать. Олег спешно обернулся и едва покраснел.
- Миледи! Вы здесь!
- Ты бы закрывал двери в комнату, - та слегка смутилась и нервно хихикнув, отвела взгляд в сторону.
Олег не знал, что должен ответить. Ну что, будет объяснять принцессе, что устал до такой степени, что не смог элементарно закрыть двери за собой. Он так и стоял с задранной рубахою, сконфуженно глядя на нее.
- Ну, ты или снимай, или надевай, - кивнула девушка. Почему-то, она и не думала, что надо выйти, или может хоть развернуться. Вконце-концов, Олег - не девушка, торс мужчины не прячут. Даже, как плюсовая температура – так и ходят .
Хотя Олега она раздетым к этой степени видела лишь когда-то, когда обоим было по пятнадцать, или шестнадцать, а он тренировался, Оля сидела и смотрела на него со своими компаньонками. Девушки хихикали, парень стеснялся, а миледи продолжала на него смотреть и восхищаться его силой. Как же часто они встречались взглядами. Да, она всегда посещала его в важнейшие моменты его жизни. Был один год, когда уже будучи Императрицей, она пошла приветствовать его с днем рождения. А родились они в один день. Олег всегда был для нее больше, чем просто слуга, или просто охранник.Это был ее ангел. Человек, в котором она была уверена на все сто процентов. Человек, который закроет ее своим телом от огня, от ножей, от всего. А ей оставалось быть благодарной. Миледи не раз чувствовала, что слишком уж мало уделяет ему внимания.
Девушка предприняла несколько шагов вперед, остановилась, присмотрелась.
- Это что, шрамы?
- Да, миледи, - Олег позу так и не изменил, но уже теперь принял решение и снял рубаху, обнажил свой торс,показывая все количество шрамов. Ольга сконфуженно спрятала шею в плечи, глядя на его тело. Все в рубцах.
- Что это ? - ее ледяные руки дотронулись до самого большого, что шел от груди и до живота полудугою. Олег вздрогнул от холода, который повеял от девушки, но это не казалось неприятным, скорее наоборот.
- Это тот вечер, миледи, когда разбойники напали на Вашу карету.
- А. - Ольга хотела что-то спросить, но слова мгновенно исчезли, не оставляя за собой следа, потому она лишь с ноткой грусти, глядя на изуродованное тело, провела рукой по тому шраме, - а вот это тогда что?
Олег посмотрел на рубец, опять вздрагивая от холода.
- Это от раны, что я получил на посту перед вашей комнатой отдыха.
- Я не знала об этом, почему?
- Это было ночью, меня сразу перевязал наш врач, а я продолжил отбывать пост до утра, - он улыбнулся, только вот миледи не среагировала на его улыбку. Лишь печально посмотрела на него, отвела взгляд, не отходя.
- А мне не сказал.
- Не хотел тревожить, моя принцесса.
Она вздохнула, кивнула, хотя ни чуточки не была согласна с ним. Но вспоминая то, что ей просто нет дела к нему, просто сердце кольнуло. Оля никогда не считала себя бессердечной, а здесь вот этот прекрасный человек жертвует ради нее здоровьем, а она и не поинтересуется.
Олег и не смел дотронуться до принцессы. Это не было разрешено ему, когда ей было разрешено все.
Рыцарь закрыл глаза, наслаждаясь ее вопросами. Интересно, а миледи чувствует гордость за него ? Что она сейчас чувствует ? Он же ее так любит. Сказал бы, что любит, но об этом и думать было запрещено, как и сказать все другое. Оставалось лишь растянуть эти минуты, когда она вот так совсем рядом, когда говорит с ним и даже интересуется его состоянием. Отчислять каждую секунду до той поры, как она просто выйдет через те открытые двери. То, что он был прикован к ней той цепью клятвы - никогда не было страданием, а скорей -наиболее приятным его решением. Он близко к той, которую обожал, за которой готов был ходить след в след. Возможно, если бы его не нашли, она бы и не узнала о его существовании. А теперь. Такая холодная и такая теплая в то же время. Но ничего это не изменило, она не будет ничего к нему чувствовать. Если и будет -судьба их понятна. Опять нашла рубец. Неужели рыцарь будет за каждого отчитываться ?
- Это. моя принцесса, когда я смог Вас защитит.Представить не могу, что было бы со мной, если бы не успел.
- Ты боишься казни ? - удивленно спросила она.
- Нет, я боюсь кое-чего худшего.
Сестра императора озадачено глянула на своего охранника, тот слегка лишь покраснел и опустил взгляд.Только вот Оля схватила его за подбородок, приподняв его, чтобы глянуть ему в глаза.
- Что ты хочешь этим сказать ?
Эта пауза. Объяснить миледи он этого не мог. Это ли был его небольшой словарный запас, или что-то сдерживало другое, но он молчал. Девушка обхватила его руками за шею, обнимая.
- М-миледи, В-ви плачете? - здесь уже был озадачен он.
Прижавшись к его телу, температура которого была значительно выше температуры ее собственной,она всхлипывала, слезы текли по ее щекам, падая на его грудь.
- Спасибо, что ты всегда рядом. Спасибо, что я могу положиться на тебя. Прости, что никогда не смогу принести тебе счастья, - Ольга лепетала эти слова на одном дыхании, продолжая плакать.
- Миледи, для меня счастье защищать Вас, - впервые, за все время он позволил себе ее обнять. Двери все же стоило бы закрыть, а то какая-то любопытная служанка разнесет слух по всему замку, но ему было явно не до этого.
- Не бросай меня никогда!
Олег тяжело вздохнул, прижимая ее к себе. Этот момент он не променяет ни на что.
- Пока мир не придет до своего конца.

@темы: Хеталия АУ Селфцест

За філіжанкою кави

главная